Катерина Майборода
МІСТО ЗАГУБЛЕНИХ
Навколо Одеси ходить дуже багато легенд. Набагато більше, ніж наважується зайти до самої Одеси. Кожного року на день народження я їду до нового міста. Аби заблукати в ньому, а потім знайти - щось нове в собі. Свої 23 я зустріла в Одесі.
Березень не найкращий місяць для подорожей, якщо ти хочеш викласти красиві фотографії в Іnstagram.
Але це найкращий місяць, щоб влаштувати більш інтимну подорож. Подорож, у якій ти хочеш знайти відповіді на свої запитання, на які твоє місто лише відмовчується. Одеса зустріла дощами. Лише зрідка пробивалося крізь хмари сонце, аби на мить показати тобі, де ти знаходишся.
Багато хто зловживає фразою "місто контрастів". І лише в Одесі вона виникає в голові сама собою. Напівзруйновані будинки і хороші машини - це Одеса.
Таке враження, ніби після війни все лишилося, як було. Ніби півстоліття людям не вистачило, аби відновити свій простір. Але вистачило, щоб побудувати поруч новий: неподалік від напівзруйнованих старовинних халуп височіють багатоповерхівки, повз які щодня проїжджають сотні хороших машин.
За увесь час я побачила лише два "Жигулі", одну "Таврію" та одну "Побєду". В одному з двориків я шукала притулку від дощу, а знайшла диво еклектики: ворота з рунічним розписом, сучасна машина та привид минолого. Ця "Побєда" стояла, як пам'ятник часу. Часу, над яким знущаються молоді, і який із блаженним пієтетом згадують старі.
Це було місто привидів. Привидів різних режимів. Дореволюційні вивіски, давня, як легенди, бруківка, радянські таблички біля будинків із іменами вже давно забутих вже не дуже-то й відомих архітекторів... Ціле минуле століття застигло на вулицях Одеси, чекаючи на випадкових глядачів.
І зовсім інша Одеса зустрічає тебе в нових районах. Шикарні багатоповерхівки з підземними парковками, приватні школи, балкони з видом на море...

Але навіть у елітному районі можна зустріти цих привидів минулого: чи-то у вигляді церкви 1932 року, чи-то у дореволюційних дерев'яних опорах стовпів електропередач.
Але все це - цікаве та неповторне - забувається, коли бачиш море. І розумієш, що насправді всі ці будинки, всі ці революційні та не дуже знахідки теж у цьому місті з однієї й тієї ж причини. Заради моря.
У березні пляжі по-особливому прекрасні. І лише піраміди із дерев'яних лежаків і шукачі відповідей у шумі хвиль знають про це.
Коти Одеси - зразок гордості попри бідність. Вони не їстимуть із твоїх рук. Вони навіть не покажуть, що голодні. Але якщо ти вже залишиш їм щось смачне, аристократично приймуть і нікому не віддадуть.
Взагалі коти - божества одеситів. У кожному дворі обов'язково має бути принаймні два коти. Краще п'ять. І як будь-яке божество, кіт знаходить уособлення в народній творчості. Як у ковці цих воріт, наприклад.
На другому місці після моря в моєму списку "Найбільшої любові в світі" - порти. Там завжди вирує життя, навіть якщо ти цього не бачиш. Порт - це як константа для тих, в чиєму житті забагато змінних.

В одеському порті можна було знайти алюзію на пісню Бітлів, корабель із невизначеною назвою "ЛЬВІВ одеса" і навіть двері до Марсу.
І хоча я не знашла в Одесі ніяких легенд, про які мріяла, шкодувати нема про що. Замість одеського акценту тут дуже багато львівського та російського. Це місто - уособлення еклектики в найнеймовірніших варіантах.

Це заповнює тебе, звільняючи голову від всього іншого - непотрібного. Просто є ти, і є місто. В якому щовечора на вулиці грають у шахи, в якому можна знайти собі дворик-колодязь, аби поселитися, в якому можна самому обирати з безлічі сенсів ті, які потрібні тобі - тут і зараз.

Місто, яке вміє слухати. Місто, яке може бути твоїми очима.
Follow Lucy Newton on Twitter and join the mailing list
Made on
Tilda